Ветерани педагогічної праці

Іти у бій – то лиш за праве діло,

Без оглядань, страхів, пересторог.

Щоб серце билось часто і раділо

Від назви гордої Учитель, Педагог!

Гордістю нашої школи є педагоги, які вибрали саме цю нелегку, але відповідальну стежину в своєму житті – виховання підростаючого покоління, яке у ХХІ столітті буде творити історію нашої країни.

Ці слова в повній мірі стосуються не тільки педагогів, які зараз працюють у школі, а й тих ветеранів педагогічної праці, які вже на заслуженому відпочинку. Це люди, на яких ми завжди рівняємося, які для нас є взірцем у всьому.

Мурашко Марина Михайлівна

Дьоміна Антоніна Андріївна

Садовнича Клавдія Порфирівна

Ілейко Марія Сергіївна

Фещенко Катерина Олексіївна

Бардадим Ольга Кузьмівна

Куроєд Ольга Михайлівна

Бірюк Валентина Миколаївна

Подобєдов Леонтій Дмитрович

Наймитенко Катерина Прокопівна

Тарасова Людмила Миколаївна

Чубун Наталія Василівна

Подгайна Віра Григорівна

Іллюченко Ганна Сергіївна

Загородня Галина Михайлівна

Зіневич Антоніна Андріївна

Чередник Ніна Миколаївна

Передерій Валентина Михайлівна

Глазунова Валентина Миколаївна

Школьна Валентина Володимирівна

Школьний Микола Несторович

Данильченко Катерина Федорівна

Шелеміна Любов Миркурівна

Ступакова Ірина Олександрівна

Кабанова Надія Костянтинівна

Мельник Катерина Петрівна

Плужнікова Олександра Овер’янівна

Забара Антоніна Володимирівна

Золотарьова Надія Федорівна

Легка Ксенія Андріївна

Супранова Ніна Володимирівна

ЗА ІНІЦІАТИВОЮ СЕРЦЯ.

Марина Михайлівна Мурашко вважає, що вона жила не лише У двох століттях, а й у двох епохах. Сьогодні, коли «літа на зиму повернули, роки молодості згадуються зі світлим щемом, з оптимістичною ностальгією, коли жили й працювали за ініціативою серця, сповна віддаючись улюбленій справі.

Мурашко Марина Михайлівна все своє життя присвятила людям. Вона тривалий час працювала методистом Глухівського будинку дитячої творчості. Згодом стала директором цього закладу. Коли відкривали школу-інтернат то людина з таким великим серцем               Марина Михайлівна не могла стояти осторонь. Вона пішла працювати саме сюди, щоб передати свої вміння дітям з обездолених сімей. Вона була призначена старшим вихователем. Зерна творчості й вихованості, посіяні багато років тому цим видатним педагогом, перетворили учнів на людей, якими пишається не тільки місто, але й держава. Вона віддавала дітям душу і серце, знання і вміння.

Куди б не кидала доля Марину Михайлівну, але вона завжди була сумлінна в роботі, ввічлива у стосунках з людьми, безмежно віддана своїй справі: жити заради людей. Безліч разів вона була нагороджена почесними грамотами, має орден «Знак пошани», їй присвоєно звання «Відмінник народної освіти». Нещодавно ім’я Марини Михайлівни Мурашко занесено до книги пошани міста Глухова.

ЗАВЖДИ РАЗОМ

Школа – це велика країна, де не тільки здобувають знання, але і вчаться перемагати, творити, розкривати свої таланти і здібності. Доля Школьних Миколи Несторовича і Валентини Володимирівни була тісна пов’язана зі школою-інтернатом майже 40 років. Ми часто чуємо нарікання людей на свою долю. Та Валентина Володимирівна і Микола Несторович за своє життя допомагали людям, які живуть поряд, стати творчими особистостями. Разом зі своїми колегами вони доклали немало зусиль, щоб створити у школі умови, наближені до домашніх, які сприяли розумовому, емоційному та художньому розвитку дітей соціально незахищених верств населення.

Народився Микола Несторович у с. Дектярівка Новгород-Сіверського району Чернігівської області. Валентина Володимирівна народилася у м. Донецьку. Любов до дітей спонукала її обрати професію вчителя .Приїхали вони вчитися у Путивльське педагогічне училище, де і познайомилися, а пізніше поєднали свої долі. Після закінчення училища працювали в Уланівській школі. У 1965 році Микола Несторович приїхав працювати до Глухівської                          школи-інтернату, саме до її відкриття. Трохи пізніше, після декретної відпустки, приїхала і Валентина Володимирівна.

Працюючи на посаді вчителя музики, Микола Несторович створив кабінет, організував учительський і дитячий хори, які займали перші місця в оглядах художньої самодіяльності завдяки клопіткій, творчій роботі його керівника. Деякий час Микола Несторович працював і вчителем трудового навчання. Але і в цій роботі він був, як то кажуть, на висоті. Він створив кабінет праці. Його учні неодноразово займали призові місця в олімпіадах з трудового навчання.

Відданість своїй справі цих людей заслуговує поваги. Не секрет, що працювати в школі-інтернаті значно важче, бо турбота про дітей, їх соціальна незахищеність накладає на тебе відповідальність. Така школа працює цілодобово.

Микола Несторович і Валентина Володимирівна жодного разу за час своєї педагогічної діяльності не сказали, що «в мене немає часу», чи «це не моя справа». Цим людям притаманні відданість справі, творчий підхід до поставленої мети, повага до людей, вміння передати учням ніжність і душевне тепло.

Відтоді минуло багато часу, пішло у світ не одне покоління їх вихованців, які з теплотою згадують своїх вчителів.

СТЕЖИНОЮ ДОБРА Й ЛЮБОВІ…

Кожен із нас у шкільні роки зустрічає на своєму шляху чимало вчителів. Одних ми любимо, на деяких ображаємося. Мабуть, усі запам’ятовуються з повагою. Але є такі вчителі, образ яких ми носимо в серці все життя. Це такі вчителі, які дали нам не просто шкільні знання, а які навчили нас жити, любити й працювати. Про них кажуть: «Ці вчителі від Бога».

Зразком для наслідування для педагогів була і залишається ветеран педагогічної праці,відмінник освіти України вчитель початкових класів Загородня Галина Михайлівна.

Народилася Галина Михайлівна 8 січня 1942 року в селі Уралові Знобновгородського району Сумської області. Дівчинка рано залишилась без батьків. Коли їй було сім років, батько загинув на фронті, а мати померла від тяжкої хвороби. Виховання лягло на плечі старшої сестри, Віри Михайлівни.

Закінчивши школу в 1959 році Галина Михайлівна вступає до Глухівського педагогічного інституту, де навчається за фахом «учитель початкових класів». І вже з перших кроків вона зрозуміла, що обрала правильний шлях.

Закінчивши педагогічний інститут, Галина Михайлівна розпочала свою трудову діяльність піонервожатою в сільській школі  с. Некрасове. Потім шість років працювала піонервожатою в школі № 4 міста Глухова.

Минули роки… Посіяне добро повертається сторазово ще більшим добром. Так і Галина Михайлівна, поєднуючи в собі любов до своєї справи і любов до учнів, отримуючи задоволення від улюбленої професії, стала досконалим учителем, здобула визнання та повагу оточуючих.

Перший педагогічний досвід, щира любов до дітей, невгамовне серце, снага до знань привели Загородню Галину Михайлівну до школи-інтернату м. Глухова, у якій на той час директором був Шилов Б.П.

Той, хто хоч раз побував у навчальному закладі такого типу, прекрасно розуміє труднощі та проблеми, з якими повсякчас зустрічаються педагоги школи, відчував міру відповідальності за долю їх вихованців.

Галина Михайлівна зайняла посаду вчителя початкових класів.

З роками набувала досвід, вдосконалювала професійну майстерність. І все це вона з любов’ю і щирістю доносила до своїх вихованців. І з кожним днем зерно розумного, доброго, вічного, любовно посіяне в дитячі душі, давало дружні благодатні паростки. Щиро віддаючи серце учням, Галина Михайлівна отримувала від них найбільший скарб педагога – дитячу любов. Чітка організація праці, вимогливість до себе і до своїх учнів, чесність і порядність зростили її як педагога, людину і громадянина своєї країни.

Галина Михайлівна тривалий час була керівником методичного об’єднання вчителів початкових класів. Часто виступала перед батьками дітей та у мікрорайоні школи з лекціями на педагогічні теми. Досвід її роботи на тему “Методи і форми активізації мислення учнів на уроках.” вивчався і впровадився в практику вчителями молодшої ланки.

Загородня Галина Михайлівна – учитель-методист, має багато подяк за активну педагогічну та громадську діяльність. Батьківщина високо оцінила її працю, і нагородила медаллю “За трудову доблесть.”

Галина Михайлівна відзначається високою культурою, моральними якостями. І хоча вона вже давно на пенсії, та часто є гостею школи, дає поради свої молодим колегам.

У народі говорять, що високими є звання “народний”, “заслужений”, “відмінник освіти”, але найвище звання – улюблений учитель. Мрія її життя здійснилася, вона – Вчитель!!! А для кожного її учня – улюблена вчителька.

ДОЛЯ ВЧИТЕЛЯ

Така дісталась вже нам робота.

Є в ній і радість, є в ній турбота,

Є вічний пошук, безсонні ночі,

Та гріють душу дитячі очі.

Доля дарує кожному з нас Учителя.  Такою людиною по праву можна назвати відмінника освіти, старшого вчителя, спеціаліста вищої категорії – Кабанову Надію Костянтинівну.

За сумлінну роботу у 1978 році вона була нагороджена орденом «Знак пошани».

Це людина надзвичайного педагогічного хисту, високої інтелектуальності та безмежної доброти. Пройшовши тернистий шлях від завідуючої дитячим садком, вихователя школи – інтернату, старшого вихователя до вчителя початкових класів. Упродовж багатьох років віддавала вона свої знання і душевне тепло дітям, по-материнськи, крок за кроком вела їх по життєвому руслу, застерігаючи від помилок, підтримуючи у випробуваннях, радіючи злетам і перемогам своїх учнів. І перша буква, схована у магії слова, і перша цифра, пробуджена у нескінченому ряді арифметичних знаків, і перша радість, і перша невдача – усе це творило із маленьких дітей найзавершенішу суть самої природи, ім’я їй – Людина.

Власноруч виготовлені наочні посібники , внесення в уроки інноваційних елементів з досвіду передових вчителів країни, власні методики відпочинку дітей під час уроків – це вже була її стихія… І постійне навчання. Педагогічні журнали і газети, методична література – то її підручний матеріал. На її рахунку багато відкритих уроків , що залишали в дитячих душах відчуття доброї казки, позакласних заходів, де кожна дитина мала можливість продемонструвати свої обдарування.

Надія Костянтинівна зуміла запалити в серцях своїх учнів вічний вогник добра, краси і благородства. Вона вміло ставила на крило і молодих колег і учнів. Коли ж чиїсь крилята не справлялися з польотом, завжди підтримувала, допомагала, вселяла віру у власні сили. Скільки їх ідуть по життю впевнено, дякуючи їй за це.

ЖИТИ НЕ МОЖЕ ІНАКШЕ…

У народі кажуть, що щастя людини не має виміру. Проте щасливцями долі вважають тих, хто зумів побачити й розкрити свій талант, несучи при цьому людям добро і не вимагаючи нічого натомість. Саме такою і є Дьомкіна Антоніна Андріївна.

Народилася Антоніна Андріївна 17 березня 1942 року. Під час навчання у середніх класах школи №3 почала займатися спортом. Була капітаном волейбольної команди у школі, а потім в інституті. Мала ІІ розряд із баскетболу, легкої атлетики, лижних гонок і І розряд із волейболу.

У 1960 році вступила до Глухівського педінституту на факультет методики педагогічної освіти. Закінчила інститут із червоним дипломом. У 1965 році прийшла працювати до Глухівської школи-інтернату. Ця школа була першим і останнім місцем її роботи. Коли навчалась на ІІІ курсі інституту, вступила на заочно-стаціонарні 3-річні курси англійської мови у м. Києві. Таким чином із 1967 року Антоніна Андріївна викладала англійську мову, а згодом і образотворче мистецтво.

Кожний день учительки був сповнений енергії, насичений працею, дедалі повніше розквітала її педагогічна майстерність. Вона із радістю ділилася своїми знаннями. Її діти відчували любов до них, доброзичливість, порядність, чесність. На предметних та міських олімпіадах із двох предметів її учні завжди займали призові місця.

Особливо Антоніна Андріївна любила позаурочну роботу. Вона вела КІД (Клуб інтернаціональної дружби). Разом із учнями листувалися  із дітьми із союзних республік, обмінювались сувенірами. Завдяки цьому її сімейним хобі було мандрування. Вони побували в усіх союзних республіках, крім Середньої Азії. Антоніна Андріївна розповідала учням про Брестські фортеці, Хотинь, про прекрасний краєвид, який відкривався на Вільнюс із башні Гедимікуса, про те, який вигляд має Данський собор у Ризі, про чарівні кавказькі печери Нового Афона, про Ельбрус, про ботанічний сад «Земний мис» у Батумі, про будинки-садиби Толстого, Тургенєва, Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Тютчева та інших. Але вона розповідала і про те, як вона сумувала за Батьківщиною, Глуховом, прищеплюючи вихованцям любов до рідного міста.

А які чудові костюмовані свята вона влаштовувала? Багато костюмів вона шила самостійно. Тканину для костюмів могла взяти із одягу доньки, чоловіка. Одного разу у школі було свято інтернаціональної дружби, у якому брали учать 45 дітей і всі були в костюмах.

Перед виходом на пенсію Антоніна Андріївна стала викладати українську мову. Коли проходив тиждень української мови, вона поставила оперу                  «Коза-дереза».

Коли були конкурси квітів у місті, Антоніна Андріївна із вихованцями робила чудові композиції і завжди займали І місця. На конкурсі малюнків на асфальті також отримували кращі результати.

В останні роки у школі Антоніна Андріївна складала сценарії виступу          школи-інтернату на міських оглядах художньої самодіяльності. Її завжди хвилювало те, щоб у дівчаток, які стояли у хорі у першому ряду, юбки та гольфи були на одному рівні. Вона завжди турбувалася про те, щоб діти школи-інтернату не відрізнялися від дітей інших шкіл.

За наполегливу працю у 1988 році Міністерство освіти УССР нагородило Антоніну Андріївну  медаллю А.С. Макаренка.

І зараз Антоніна Андріївна не може жити без дітей, роботи. Вона постійно відвідує рідну школу, із задоволенням приходить на свята, бере активну участь у громадському житті як школи, так і міста.

НАЗАВЖДИ В ПАМ’ЯТІ ВИХОВАНЦІВ

Кожна дитина є дивосвітом, але подекуди – світом у собі. Щоб відкрити цей багатий світ для оточуючих, а часом і для самого себе – то є благородна місія педагога. Саме таким педагогом і була ветеран праці Фещенко Катерина Олексіївна.

Народилась вона 15 лютого 1942 року у с. Кучерівка Червонянського району Сумської області (нині Глухівський район).

У 1949 році пішла до першого класу Кучерівської середньої школи, де і закінчила 10 класів. Навчалася гарно, в атестаті було декілька четвірок. Катерина Олексіївна була активістом класу: головою Ради Дружини, а потім комсоргом школи. Після закінчення школи, за рекомендацією Райкому комсомолу, працювала старшою вожатою в Первомайській восьмирічній школі. Зустріч й особисте знайомство з комуністом Комуни Горького Петром Дроздюном (учень відомого педагога А.С. Макаренка) остаточно вплинула на вибір професії.

У 1960 році Фещенко Катерина Олексіївна вступила до Глухівського державного інституту і успішно його закінчила у 1964 році. За направленням вузу пішла працювати вчителем російської мови у с. Борщівку Балаклейського району Харківської області. У цьому ж році переїхала жити до м. Глухова.

1 грудня 1965 року була прийнята на роботу до Глухівської                           школи-інтернату вихователем. Молода, енергійна одразу ж прикипіла серцем до важкої, але улюбленої роботи. Не шкодувала власних сил і часу.

За відмінну організацію навчально-виховної роботи у школі була удостоєна звання «Відмінник народної освіти УРСР» 1984 року.

Свідома і творча праця на учительській ниві сприяла подальшому професійному росту педагога. Із 1987 року займала посаду заступника директора з виховної роботи і вийшла на пенсію у 1996 році. Але працювала на цій посаді до 1 вересня 2006 року. Неодноразово нагороджувалась грамотами міського відділу освіти та Міністерства освіти.

Робочий день Катерини Олексіївни починався рано-вранці, а закінчувався пізнього вечора. З усмішкою і відкритим серцем заходила до школи, прагнула дати дітям любов, прищепити знання, навчити відчувати радість пізнання і спілкування. Багатьом дітям-сиротам заміняла рідну матір. Головне у роботі Катерини Олексіївни – створити у навчально-виховному процесі умови для формування особистості кожного вихованця. Вона завжди знаходила індивідуальний підхід до своїх учнів. Підтримувала добрим словом, материнською порадою.

Із тих пір минуло багато років. А скільки її вихованців розлетілося по світу. Не забувають вони свого улюбленого наставника. Дивись, і завітають, привітають, листи шлють, поради просять. Назавжди запала в пам’ять вихованців її наука життя.

ЖІНКА-МАТІР,  ЖІНКА-ПЕДАГОГ, ЖІНКА – З ВЕЛИКИМ ЩИРИМ СЕРЦЕМ. 

Усі ці слова відносяться до Забари Антоніни Володимирівни, яка віддала свої сили, свій талант, тепло своєї душі для людей, що її оточували.

Антоніна Володимирівна вперше прийшла до Глухівської школи-інтернату в 1983 році. Працюючи в школі, виявила себе талановитим педагогом, що володіє учбовим матеріалом на високому рівні, має організаторські здібності, може вести за собою колектив, зуміла у кожного учня плекати віру у власні сили. Кожен урок чудового педагога – то спалах справжнього натхнення, приклад наслідування. Почала працювати Антоніна Володимирівна на посаді заступника директора з навчально-виховної роботи, що вимагало багато сил, часу та творчого підходу. Небайдужість, постійний пошук, володіння сучасними технологіями притаманні цій людині.

Для кожного учня, учителя школи вона є прикладом інтелігентності, вимогливості до себе та оточуючих, прагнення змінити світ на краще, створити осередок добра та злагоди.

Багато років і сил віддано улюбленій справі. Та все так же світиться щирістю і повагою до дітей і колег погляд Антоніни Володимирівни. Вона досягла вершин майстерності, нагороджена званням «Відмінник освіти України», «Старший учитель», «Учитель-методист», численними грамотами, дипломами, цінними пам’ятними подарунками. Проте головне досягнення її як педагога, полягає в тому, що як Прометей вона запалила в серцях учнів і вихованців вічний вогонь добра, краси і благородства.

Не зважаючи на життєві випробування, які випадали на жіночу долю, зуміла бути лідером та переможцем у всіх життєвих ситуаціях.

Мати, яка виростила двох чудових синів, що обрали шлях педагога.

Бабуся, яка безмежно любить трьох своїх онуків.

Дружина, яка зуміла створити домашній осередок, куди залюбки спішать чоловік – Забара Микола Михайлович, сини, невістки, онуки, рідні.

Колега, що користується повагою, яка є наставником для багатьох учителів школи-інтернату та міста.

ЇЇ ПОКЛИКАННЯ – ЗРОСТИТИ В ЛЮДИНІ ОСОБИСТІСТЬ

Никанорова Лідія Тимофіївна– учитель німецької мови. Вона 43 роки присвятила педагогічній діяльності.

Учительська доля складається з декількох чинників, серед яких головним є результат педагогічної діяльності. У доробку цього вчителя немає «браку», тому що цей педагог своїм професійним кредо обрав благородне прагнення зростити в молодій людині особистість.

З року в рік віддавала вона свої знання і душевне тепло дітям, скрупульозно, крок за кроком, вела їх по життєвому руслу, застерігаючи від помилок, підтримуючи у випробуваннях, радіючи злетам і перемогам вихованців. Усі її випускники є соціально і професійно успішними людьми, які вдячно згадують школу за науку добра і правди, а Лідію Тимофіївну вважають Учителем з великої літери.

І це не перебільшення, не пусті слова. Відмінник освіти, учитель вищої категорії Лідія Тимофіївна Никанорова і справді служила взірцем сумлінного ставлення до роботи, творчо підходила до проведення кожного свого уроку, уміло поєднуючи педагогічні, психологічні та лінгвістичні аспекти навчального процесу.

Якщо зробити бодай побіжний аналіз її уроків, то, в першу чергу, слід зазначити, що Лідія Тимофіївна дотримувалась вимог до сучасного уроку: усі вони цікаві, захоплюючі, не залишали нікого байдужим до того, що відбувалося в класі.

Лідія Тимофіївна постійно викликала в учнів потребу у спілкуванні. Прагнучи задовольнити цю потребу, її учні дізнавалися від учительки про потрібне для них слово, вислів чи граматичну конструкцію, а потім охоче і природно використовували їх у подальшій роботі над засвоєнням програмового матеріалу. Вона не поспішала відкидати все те, що перевірено часом, що стало вже традицією, не замінювала його чимось своїм. Ні, новаторство Лідії Тимофіївни полягало в тому, що вона вміла добитись найкращих результатів, вносячи в міру своїх творчих можливостей щось нове. Учні перебували під її невпинним контролем від першої до останньої хвилини уроку. Захоплені роботою, віддані предмету і вчителю, вони не мали сумніву, коливань, негативних емоцій, упевнені в собі, в своїх силах.

Саме за таких умов найбільш повно і розкриваються творчі здібності кожного учня зокрема, і класу в цілому, – розмірковувала Лідія Тимофіївна.

На таких уроках покарання буває просто недопустиме. Негативні оцінки виключає сама методика проведення уроку, ставлення учнів до предмету. Найвищою нагородою учням служить радість прилучення до творчої праці під керівництвом вчительки, яку вони люблять і поважають.

Раціональне використання учбового матеріалу і наочних посібників в поєднанні з сучасними методичними прийомами навчання іноземній мові дає змогу добиватися високої ефективності кожного уроку, а головне – глибоких знань учнів, зацікавленості у вивченні предмету. Невипадково ж під час проведення Всеукраїнських предметних міських та обласних олімпіад чимало з них стають переможцями.

Наш заклад пишається, що мав такого чудового педагога. Вона по-справжньому любила, знала і вміла… Любила – школу, дітей, життя, німецьку мову; знала – методи, підходи, технології навчання; уміла – розказати, пояснити, навчити. Вона володіла одним з найбільших благ – мудрістю. Мета життя й діяльності Лідії Тимофіївни – жити, творити, робити добро. Вона не втомлювалась повторювати: «Твори добро – воно відгукнеться».

Лідія Тимофіївна красою розуму викликала захоплення, а красою душі змушувала поважати. Вона незламна духом, сильна волею, наполеглива працею, неповторна, чарівна, ніжна. У її руках ніколи не згасне смолоскип просвіти, а благословенна праця буде славитися віками.

З ВОГНИКОМ У СЕРЦІ

Губенко Наталія Петрівна – ветеран педагогічної праці, відмінник освіти України вчитель початкових класів. Наталія Петрівна талановитий педагог, маючи високий загальнопедагогічний рівень підготовки, ефективно організовувала навчально-виховний процес. Її уроки проходили на високому методичному рівні. Наталія Петрівна творчо працювала над використанням нових технологій, застосовувала різні форми і методи навчання. Успішно реалізовувала на практиці принципи розвиваючого навчання.

Її учні неодноразово були призерами міських олімпіад. У 2007-2008 н.р. Воловик Надія (3 клас) зайняла ІІ місце у ІІ етапі Всеукраїнської олімпіади серед молодших школярів з математики.

Наталія Петрівна дбала, щоб одночасно забезпечувати засвоєння знань і формування нових позитивних особистих якостей учнів, зокрема, доброти, стриманості, працелюбства, патріотизму. Її взаємовідносини з учнями в повній мірі можна віднести до педагогічної співдружності, їх відрізняє справжній гуманізм, повага до особистості кожної дитини.